Дуже цікаво знати як поповнюється етно колекція стародавніми вишитими сорочками, рушниками, доріжками, серветками та іншими речами, які складають невеличку збірку старожитностей волинян у музеї коледжу. Саме про це йтиме мова у пропонованій статті. Отож, недавно справжньою сенсацією стала звичайна, на перший погляд непомітна виставка в музеї, в експозиції якої представлені подаровані речі від викладачів коледжу. Презентація відбувалася в насиченій програмі тижня спеціальності Образотворче мистецтво. Для усіх відвідувачів, і студентів, і викладачів була можливість поспілкуватися, з перших вуст отримати вичерпну інформацію про музей, про етно-колекцію, про реліквії
Сімейні реліквії – це найцінніші речі, що передаються з покоління в покоління і зберігається з особливою дбайливістю. Різні предмети, які належали родині або роду, передаються у спадок, тому за допомогою таких речей можна з любов’ю зберегти пам’ять про минуле. Реліквією може бути будь-який предмет – від звичайної фотографії до коштовного каменю. Сімейними реліквіями українців є ікони, рушники та вишиті сорочки. Кажуть, що історію реліквії однієї сім’ї можна вважати малою частинкою історії цілої країни. У нашому випадку подаровані викладачами сімейні реліквії стали музейними реліквіями. Вони й творять історію нашого музею декоративно-прикладного мистецтва і нашого навчального закладу.
«Бабусину сорочку» подарувала викладач музики Сурмик Світлана Сергіївна. Сорочка вишита на домотканому полотні технікою «хрестик», «стібком», «обметицею». Акцентними є рукави та комірець. Малинові ружі в ромаїтті зелені листя та дрібних квітів, зачаровують і дарують хороший настрій.
«Це сорочка моєї прабабусі Надії Констянтинівни Маркової, яка самостійно її вишила багато років тому в селі Мовники. Оскільки дівчата шили собі сорочку на щасливе майбутнє, то і вкладали у цю справу лише найкращі і найпозитивніші думки. Бабуся народилася 11 березня, я її внучка - 11 березня і праправнук Ілля -11 березня», - розповіла Світлана Сергіївна. Варто завважити, що ця сорочка є окрасою етно-колекції коледжного музею уже 10 років. Споглядаючи давні орнаменти, виплекані фантазією та умілими руками, відчуваємо свято душі, тепло і захист. Студенти, вивчаючи народне мистецтво, усвідомлюють той факт, що мистецтво кожної української родини гідне захоплення, наслідування. Подякували Світлані Сергіївні за зустріч, щире спілкування, побажали доброго здоров’я і душевного піднесення, аби вона ще не одне десятиліття радувала людей своїм унікальним народним співом і добрими справами.
«Мамина сорочка» так назвали ми разом сорочку подаровану викладачем циклової комісії дошкільної педагогіки Зай Оксаною Миколаївною. Полотно бавовняне фабричного виробництва; нитки муліне, техніка «хрестик». У вишитих візерунках на сорочці простежується витончений художній смак та відчувається гармонійний характер її власниці. «Вишивала сорочку мама моєї свекрухи – Гричай Марія Кузьмівна з села Хмелівка, 20-30-ті роки ХХ століття», розповіла Оксана Миколаївна. Ми сьогодні щасливі від того, що повернулися ті часи, коли з величезною гордістю одягаєш вишиванку, йдеш на свято і цим засвідчуєш свою повагу до свого народу та його традицій.
Крім вишитої сорочки, Оксана Миколаївна принесла до музею «Волинський рушник», вишитий червоними і чорними нитками. Рушник серед багатьох вишитих оберегів, спокон віків шанованих українцями, займав чільне місце і жодна важлива подія не обходилася без рушника. Спілкуючись з викладачем, студенти зацікавилися, ожили, виявили велике бажання вишивати. Це є свідченням того, що у нашій українській вишивці міститься потужна сила та енергія, яка мотивує до творчої праці, а саме вишити свою сорочку, свій рушник, і доброю справою долучитися до творення історії народу.
«Піонії з маминого саду» вишиті на килимовому полотні подарувала викладачка іноземних мов Шишко Оксана Ананіївна. Юні мистецтвознавці-студенти визначили: 50-ті роки ХХ століття; основа – фабричне полотно, нитки акрилові, вишивка художньою гладдю. Яскравий килим надзвичайно насичений сонячними кольорами, зображує розкішні дбайливо вишиті квіти на темно- зеленому тлі, які тільки може створити уява і фантазія вишивальниці. Килим став окрасою всієї нашої експозиції, так як є єдиним вишитим екземпляром великого масштабу в музеї. Слухаючи розповідь Оксани Ананіївни, мимоволі закохуєшся у неперевершене за красою мистецтво, що наповнюється ще й барвами душі, які дають відчуття тепла людських відносин.
Рушники, які вишивала мама Стрільчук Марії Василівни датуються 50- 60-ми роками ХХ століття. Фабричне бавовняне полотно, на яке лягла художня вишивка гладдю. У цих вишитих рушниках прочитуються через роки пронесені і збережені колективна пам’ять, естетичні ідеали, народна мудрість, що розкривають невичерпне багатство мистецького хисту.
Рушники, серветки, доріжки ціла колекція автентичних виробів від викладача циклової комісії природничих дисциплін, фізичного виховання та окремих методик Черниченець Алли Ульянівни. Про рушники, які подарувала Алла Ульянівна, можна сказати, що вони є унікальними зразками народного мистецтва вишивання, коли сувій домотканого полотна, сповнений енергії землі, води і сонця ставав тим білим аркушем, на якому людина писала свою молитву до Бога.
Отже, підсумовуючи нашу розмову відзначимо, що кожна річ на виставці у музеї несе в собі ознаки часу, має свою важливу функцію. Унікальна ще й тим, що її зберегли і подарували для музею викладачі коледжу. Низький уклін нашим педагогам-наставникам і нехай благословиться життя і надалі добрими та потрібними для усіх нас справами.
Сьогодні дуже важливо щоб усе це мало продовження в часі, щоб передавались секрети ремесла, щоб жила традиція і той дух творчості, який не дає нам згаснути і загубитися у вселенському велелюдді. Вважається, що без минулого не може бути майбутнього. Наше національне народне мистецтво згуртовує, наповнює силою та надає віри у перемогу.

З повагою Леся Мартинюк