Вітаємо Євгена Васильовича Шишкіна з 90-річним ювілеєм!

Педагогічний колектив коледжу ім. А.Ю. Кримського вітає Євгена Васильовича Шишкіна, ветерана педагогічної праці, який усе своє трудове життя присвятив вихованню майбутніх педагогів із 90-річчям!

Щоб спокій і мир панували в родині,
Щоб щастя всміхалось при кожній годині
Нехай обминають Вас болі й тривоги,
Хай стелиться довга життєва дорога,
Хай легко працюється, гарно живеться,
Все вміється, множиться і удається!
Здоров’я міцного, щастя без краю,
Усього найкращого ми Вам бажаєм!

Ви є для нас прикладом толерантності, працьовитості та натхнення.

Трудова біографія   Євгена Васильовича тісно пов´язана зі становленням Володимир-Волинського педагогічного училища ім.А.Ю.Кримського. 

Євген Васильович родом із того покоління, яке гартувалося в складних умовах, однак слово і діло для якого були законом. Цього принципу нинішній ювіляр дотримувався і на посаді директора (1956-1960рр.), і працюючи викладачем фізичного виховання. Загалом його трудова педагогічна вахта, позначена професійною мудрістю,  тривала  43   роки.  А це – сотні, тисячі  підготовлених спеціалістів для шкіл всієї України.

Привітність, інтелігентність, поміркованість, самовладання – прикметні риси, які зберіг дотепер. За спиною у Євгена Васильовича – багате, активне, світле і насичене подіями життя.  Він заслужив людську шану плідною працею, чуйністю, умінням творити  добро, а своїм довголіттям має завдячувати фізичній виправці, оптимізму, щасливій родині.

Високоповажний  ювіляре! Бажаємо Вам неодмінно подолати чергову десятку та дожити до славної сотні.

Від друзів – щирих привітань,

Від зірки – здійснення бажань.

Від сонця – світла і тепла,

Щоб доля щедрою була.

Від імені педколективу коледжу – профком та рада ветеранів.

 

Також до ювілею в місцевій газеті  "Слово Правди" Іриною Надюковою  була написана чудова стаття про життєвий шлях Євгена Васильовича Шишкіна.

Душевний, архіінтелігентний чоловік. Що не кажіть, але таки досить несподівано звучить така характеристика для  викладача  …фізкультури. Колишні студенти Євгенія Шишкіна розповідають, що він завжди поводиться тактовно, розважливо, розмовляє спокійно, в жодному разі не поспіхом, на бігу, як часто трапляється у вчителів цього предмету, й, відповідно, викликає бажання так само спілкуватися і з ним. Коли працював, мав за правило – спортивний одяг носити тільки на роботі. У всіх інших випадках –  він завжди у строгому костюмі. На своїх заняттях говорив лише про фізкультуру,  відхилень на інші теми не допускав.

І ще щодо мови. Якщо у сім’ї він, росіянин за походженням, спілкується двома мовами, то на роботі, в училищі, а тим більш, зі студентами – виключно українською. Причому бездоганною, дуже чистою, гарною. Навіть професор Віктор Давидюк,  колишній випускник педучилища, завжди ставить у приклад свого викладача фізвиховання за його українську мову. А опанував солов’їну хлопчина із російської глибинки на мовних курсах у повоєнному Львові, де без цього неможливо було спілкуватися на вулиці, у магазинах, із ровесниками.

Із дєрєвні – у центр академічної науки й культури

Євгеній Шишкін родом із села (за його словами, дєрєвні) Русская Ляжмаль, всього за кілометр від якого розташована Марійська Ляжмаль – це територія республіки Марій  Ел. Народився у 1928 році у родині репресованих, виростав без батька. Та й без діда, якого разом із трьома братами розстріляли як класових ворогів, бо – куркулі. Через це мати сама піднімала їх із братом. Під час війни, підлітком, працював у радгоспі – водив коня, який крутив молотарку. Несамовито тяжкою була ця робота, тоді навіть дорослі робітники заступилися за хлопчину перед керівництвом, просили, щоб йому збільшили платню. Середню школу закінчував у райцентрі Косолапово. Захопившись морською романтикою під впливом дядька-моряка, спробував вступити у Ленінградське військово-морське училище. Однак курсантом «мореходки» стати не вдалося, не пройшов медкомісію по зору. Повернувшись додому, рік працював вихователем  у дитячому будинку, в рідному селі.

А у 46-ому із групою друзів поїхав до далекого й невідомого міста на західній околиці Союзу. Вирішив вступати на юридичний факультет Львівського університету імені Івана Франка. Та вже у приймальній комісії змінив свій намір. Переманили агітатори, мовляв, куди тобі після сільської школи – у юриспунденцію?! От у цьому ж приміщенні, лиш з другого входу, набирають у щойно відкритий інститут фізкультури, туди ти точно вступиш. Безумовно, переконливим був аргумент і про карточки на харчування, і про безплатну спортивну форму, адже, перебуваючи далеко від дому, міг сподіватися лише на себе, тому погодився. Потім дізнався, що ще півроку його документи лежали на юрфаці.

Спеціалізувався на греко-римській боротьбі, під час навчання був навіть чемпіоном Львова, хоча за чотири студентських роки досконально вивчив і опанував методику викладання різних видів спорту. Під час навчання, розповідав згодом, їх, студентів, запрошували у масовки до львівської опери, погоджувався, бо за це пускали на вистави. Отож сільський юнак наповну використовував нагоду збагатитися духовно.

І вранішня зарядка може бути цікавою

Коли, у 1950 році, перші випускники Львівського інституту фізкультури з новенькими дипломами розлетілися по країні, Євгеній Шишкін одержав направлення  до Володимира-Волинського, у педагогічне училище фізвиховання (тепер педколедж). Спершу лише викладав фізкультуру, згодом майже два роки працював директором. У повоєнній країні культивувався ентузіазм, масове захоплення спортом, стремління до подолання перешкод – трудових, бо відбудовували економіку, спортивних – бо виховували «будівників комунізму».  Колишні студенти пригадують, як разом із Євгенієм Васильовичем їздили на масштабні обласні спортивні свята ще бортовими вантажівками, де спеціально встановлювали лавки, як 300 студентів брали участь у  першій спартакіаді народів СРСР. Чимало  вихованців Шишкіна мали високі спортивні досягнення з гімнастики, легкої та тяжкої атлетики. Євгеній Васильович майже щороку водив своїх учнів у туристичні походи Волинню. Колишня його випускниця, а тепер викладач педколеджу Тамара Карпук згадує:+

-А які цікаві вранішні зарядки проводив Шишкін перед заняттями! Весело, доброзичливо, під бадьору музику. До речі, з допомогою училищного радіовузла він озвучував і популярну протягом багатьох років виробничу гімнастику.

Інша випускниця, яка навчалася на початку 60-х років, пригадує Шишкіна як людину дуже тактовну, толерантну, витриману. Колишня вчителька каже, з власного досвіду знає, що, на жаль, це не завжди властиво для вчителів фізкультури. Уважно, з розумінням і терпінням ставитися до своїх учнів вчилися у Євгена Васильовича і його студенти. За високу професійність був відзначений званням «відмінник народної освіти», мав звання судді республіканської категорії з гімнастики, його запрошували на рейтингові змагання.

Нареченим поштарі допомогли зустрітися

Особисте життя Євгенія Шишкіна круто змінило …реформування закладів педагогічної освіти – серед переведених до Володимира із ліквідованого у Вінниці педучилища була дівчина, котра нарешті полонила його холостяцьке серце. На десять років молодша від Шишкіна Лідія Шевчук  приїхала на останній курс.+

-Ми були зовсім не такими розкутими, як теперішня молодь, – пригадує жінка. Чи відчувала, що подобається викладачеві? Звичайно, та і вона не була до нього байдужою. Кілька разів ходили разом у кіно. Проте, одержавши диплом, поїхала на рідну Вінниччину, так і не почувши жодної пропозиції від делікатного, скромного, стриманого фізкультурника. Поїхав по неї під Хмільник вже під час літніх канікул. Від хвилювання переплутав у телеграмі назву села і замість Рибчинці вказав Сорочинці. Незважаючи на це, районні поштовики були на висоті, перетелефонували по сільрадах, знайшли дівчину і вчасно попередили, аби зустрічала нареченого. Однак серед пасажирів автобуса, що привіз людей до села, хлопця не виявилося. Та за кілька хвилин Ліда полегшено зітхнула, побачивши, що Шишкін крокує дорогою пішки – помилково зійшов на зупинку раніше.

Зареєструвати шлюб на батьківщині нареченої не вдалося – не виявилося на місці секретаря сільради. Тому лише скромно відзначили подію у колі родини і до Володимира повернулися вже удвох.  Одружилися Лідія і Євгеній Шишкіни 31 серпня 1957 року, уточнюють, після педради. Тож новий навчальний рік розпочали сім’єю. За рік народився син Сергій.

Уже й сам став частиною історії коледжу

-Душа в душу прожили 60 років, ніколи грубого слова не чула, – коротко але конкретно характеризує свого чоловіка Лідія Григорівна. Він підтримав її рішення здобути вищу освіту і вона заочно вступила до Рівненського педінституту, згодом у педагогічному училищі викладали вже обоє. «Дуже добрий, турботливий, товариський. Щодо захоплень, цікавився історичною літературою, між іншим, і Шевченка читав»,- розповідає про свою половинку.

Син Сергій, знаний український бард і композитор, найхарактернішими рисами батька називає його виключну порядність, принциповість, загострене почуття обов’язку і власної гідності. І не може припустити, як склалося, коли б Євген Шишкін вступив на юридичний факультет. Вважає, доля розпорядилася правильно, не допустивши цього, інакше його батькові довелося б не раз переступати через свої життєві принципи, навряд чи зміг би тоді залишатися самим собою. Між іншим, згодом Євгенію Васильовичу кілька разів пропонували роботу у відділі КДБ, та він відмовлявся, мотивуючи репресованими родичами. До речі, про це навіть синові він довго не розказував. Признався  аж у кінці 80-х, коли з Йошкар-Оли надіслали газету зі списком реабілітованих і прізвищами рідних у ньому.

То ж і не дивно, що завжди врівноважений, розсудливий викладач фізичної культури користувався заслуженим авторитетом серед колег і студентів. Багато років Євгенія Шишкіна обирали секретарем парторганізації училища. І хоча зараз  хвалитися таким не прийнято, та, за великим рахунком, тоді це було доказом дружньої довіри і поваги у колективі. Адже колеги були впевнені, що Євгеній Васильович завжди відстоїть справедливість, захистить своє училище.

-Батько розповідав, що вперше побачив українців, у дитинстві – коли у їхнє село приїжджали якісь чоловіки з вусами, вони здалися малому гарними й добрими. А він сам, у свідомому віці потрапивши в Україну, не став перекотиполем, для якого «мой адрес – Советский Союз», – пишається Сергій Євгенович, – тут оселився – тож адаптувався, вивчив мову, володіє нею не гірше, ніж рідною і вже сам став частиною володимирської історії.

У його трудовій книжці вказане єдине місце роботи – педагогічне училище.   Днями Євгенію Васильовичу виповнюється 90.  Та він і досі намагається бути акуратним, щоранку самостійно застеляє ліжко, потім виносить сміття. Дружина дбайливо спостерігає через вікно, як він повертається до під’їзду. У теплу пору року Лідія Григорівна й Євгеній Васильович ще порядкують на синовій дачі, на масиві «Марс», під Вербою. Вирощують городину, з кінця зими сіють на розсаду помідори, огірки, кабачки, навіть кавуни, що потім достигають у них раніше від сусідських. Не лише з родичами, а й з усіма знайомими діляться Шишкіни врожаєм запашних яблук-антонівок. Щоправда, останнім часом пам’ять старого вчителя дає збої, інколи він збирається вранці на роботу, щоб не запізнитися на пари… А пройшовшись рідними коридорами, каже: «Усе в порядку».

Ірина НАДЮКОВА

Фотоальбом: